Давайте заглянемо в історію, повернемося у ті далекі часи коли виникло наше село

«Давнє місто Маріямпіль, місто страху і війни. Це тебе татари брали, але знищити не змогли. Всі за озеро тікали, полонила люд журба. І тоді вони не знали, що так створилась Озерна»

Озерна — одне з найдавніше згаданих в історичних вістках поселень. Перші письмові згадки про село в історичних документах зустрічаються в 1469 і 1472 роках. Ім'я поселенню дало озеро, котре  напувається водами річки Восушки. Те, що є Озерною зараз, колись називалося Заозерна або Велика Озерна (народ казав простіше - Озірна). А прабатьківщину поселення, Малу Озерну колись спалили татари.

В 1542 та в 1545 рр. документи величали Заозерну вже містечком , що належало Яну Амору Тарнавському.

Село швидко зростало. Населення його займалося хліборобством, скотарством, а також гончарством, шевством та іншими ремеслами. В документах тих років Озерна згадувалася вже як містечко. В містечку було споруджено замок.

В кінці XV століття почалися руйнівні напади Кримського ханства, які проникали глибоко в Галичину. Кримські татари руйнували міста і села, забирали людей в неволю, продавали на ринках в рабство або використовували як рабів у своїх господарствах. Польща не могла протистояти таким нападам, захистити народ, тому він створив для своєї оборони власну військову силу -козацтво.

1648 року козаки під проводом Богдана Хмельницького рушили до Галичини. Тоді прямуючи до Львова, козаки на чолі з гетьманом проходили  через Озерну. Наступного 1649 року лицар козацької слави на західній околиці містечка готував своє військо до Зборівської битви.. З відтіля гетьман з своїм військом вирушив до битви і 16 серпня почав здобувати Зборів, а з Озерної на допомогу козакам підходили татарські відділення, частина яких була залишена ще під Озерною. І у жорстокій Зборівській битві козаки знову одержали перемогу.

Таким чином, Озерна не раз вітала у себе славного сина українського народу гетьмана війська запорозького Богдана Хмельницького. З тих часів на озернянській землі залишилася могила полеглих козаків, невисокий пагорб якої піднімався над землею при автошляху з південного боку «кривулі», де дорога на Зборів відхиляється на північний захід. Коли утворився в Озерній колгосп, пагорб могили зрівняли з землею.

У 1740 році внучка короля Марія Каролина де Буйон продала їх феодалам Радзівіллам. В Озерній був замок, який знаходився на земляних валах, де сьогоднішня лікарня. В центрі містечка була дерев'яна церква, мурований у 1864 році костел, до якого крім римо-католиків Озерної, належало їх коло 200 з Богданівки і близько 40 з Білківців. Всього до римо-католицької парафії в Озерній належало тоді 13 сіл. Була тут двокласна школа з польською мовою викладання, відкрита у 1858 році, де навчалося 134 учні із 600 дітей шкільного віку. Щопонеділка в Озерній оживав великий ринок. Сюди з'їжджалися на торги зі Зборова, Козови, Кізлова, Тернополя і навколишніх сіл. Певним стимулом для розвитку Озерної стало будівництво одноколійної залізниці Львів- Тернопіль- Підволочиськ, яка проходила через Озерну. У грудні 1870 року по ній пройшов перший поїзд. Тоді була побудована дорога з містечка до залізничної станції.

1914рік. Коли у липні розгорілося полум’я Першої світової війни, у ній серед інших держав воювали між собою Австрія з Росією. Золотими літерами в історію визвольних змагань українського народу вписалися Українські Січові Стрільці і Українська Галицька Армія. У їх рядах були й жителі Озерної. Одну з сотень першого куреня очолював один з активних учасників громадського і політичного життя Озерної – Никифор Гірняк.

Під час першої світової війни Озерна бачила в себе різних окупантів. У серпні 1914р в Озерну прийшли російські війська, а влітку 1915р. німецько-австрійські. У червні 1916р. знову російська армія вступила в містечко. У липні 1917р. австрійська армія втретє з’явилася в Озерній.

Після розпаду Австро-угорської імперії у листопаді 1918р. Озерна у складі Галичини ввійшла до Західно-Української Народної Республіки. Та у вересні 1919 року містечко знову зайняла Польща. І на цей раз польська влада тривала до вересня 1939р.Пам’яткою тих днів залишилася в Озерній братська могила Стрільців 6-ої бригади Української Галицької Армії, споруджена 1929 року з ініціативи товариства Просвіта.

Під німецько-фашистською окупацією село знаходилось з 2 липня 1941 року по 18 липня 1944, коли радянські війська вибили німців з села. В боях за Озерну загинуло 360 воїнів Радянської армії, які похоронені в братській могилі.

120 озернянців були мобілізовані на фронт, з них майже половина не повернулась додому. Багато озернян без зброї в руках самовіддано допомагали учасникам визвольних змагань. За підтримку зв’язків з ОУН-УПА багато людей були заарештовані і відбували покарання в таборах, багато депортованих в Сибір.  У березні 1944 року німецькі війська в Озерній зупинили наступ противника. І до 18 липня маленька річка Восушка з прилеглими до неї мокрими видолинками на протязі майже 4-х місяців розділяла тут лінію фронту двох таборів. Передова фронтова лінія німецьких військ проходила здебільшого окраїною села, совєтських на другому боці річки на відстані 100—150 метрів в основному полем. Таким чином, основна частина Озерної була підпорядкована німецьким військам. Совєтським військам були підпорядковані хутори від Тернополя ( Кути), хутори від села Покропивна, під лісом.

У земляному валі біля церкви німці збудували великий бункер. Його довжина становила біля 20 м., куди вело три входи. Тут знаходилося командування ділянки фронту. Під час протистояння у селі усі мешканці його були німецькими вояками з нього виселені.

Післявоєнний період

Уже вкотре за час свого існування Озерна почала відбудовуватися.. Шанованою людиною був священик о. Додик. Першим головою сільської ради в післявоенній Озерній І був Теодор Яворівський (1901 р.н.), сьогодні головою сільської ради є Наконечний Богдан. Повернувшись у знищене село, громада Озерної зразу ж вирішила відбудувати зруйновану церкву.

Перший колгосп в Озерній було утворено 27 вересня 1948 року з назвою ім. Т. Г. Шевченка, який на 1 січня 1949 року об'єднав 86 селянських господарств і мав 506 га землі. Головою правління колгоспу був Іван Скрипець. У 80-х роках збудовано дитячий садочок, побутовий комбінат і адміністративне приміщення правління колгоспу. У 1986—1989 роках проведена газифікація Озерної, в останній час продовжується забудова вулиці, що іде повз лікарню, та забудова земельних ділянок з західного боку лікарні.

 

Воно крізь роки вставало і падало розвивалося і було знищене. Героїчна наша сторона, ти пройшла крізь призму випробувань і вистояла.

 

 

У 2015 році було створено Озернянську об’єднану територіальну громаду. До її складу увійшло 8 сіл, а саме: Озерна, Данилівці, Осташівці, Цебрів, Сировари, Білківці, Яцківці, Богданівка.

Данилівці

Перша історична згадка про село Данилівці є в списку Золочівських маєтностей, які перейшли в 1589 році від Чарипковських до Марка Собєського.

У селі є деревяна церква Св. Михаїла, збудована у 1716 році, якою на початку завідував парох Осташовець о. Григорій Олискевич. У ті часи була однокласна школа, викладова мова – українська. Була читальня «Просвіти». В часи пацифікації 1930 року поляки висадили в повітря будинок «Просвіти».

В 1944 році під час ІІ світової війни село опинилося в прифронтовій зоні. З приходом червоних окупантів мешканці Данилівців активно включались в національно визвольну боротьбу. Через лани ОУН та УПА пройшло  данилівчан. В 1958-1962 роках тривало будівництво клубу села Данилівці, ініціаторами якого були колишні члени сільської «Просвіти», особливо Михайло Шилівський, який потім був багаторічним завідувачем клубу. Сама будівля стоїть на тому ж місці, де до війни була хата-читальня «Просвіти». 16 травня 1968 року громада села поставила пам’ятник Свободи Рідного Краю. В 1992 році в Данилівцях відбуло освячення могили воїнів УПА. В 2006 році за участі майстра М.П.Баліцького поставили біля клубу пам’ятник Т.Г. Шевченку. В тому ж році на кошти громади села було зроблено Хресну дорогу навколо церкви…..

 

 

Білківці

Село Білківці розташоване над притокою Стрипи, яка має назву Восушка, 15 км на північний схід від міста Зборів.

Перша історична згадка про Білківці датується 1532 роком.

У селі була парафіяльна школа, яка була заснована у 1868 році, при школі була дослідна ділянка і сад овочевих дерев. Викладання велося української мовою. У 1844 році було зведено дерев’яну церкву Святого Миколая, парафією завідував Мелетій Феденишин. Громада мала однокласну школу. У селі діяла читальня «Просвіти», яка налічувала 29 членів. Крім того у Білківцях був шпихлір і християнська крамниця.

Церкву Св. Миколая знищили під час І світової війни, відбудували у 1929 році.

У центрі села насипана символічна могила воякам УПА, яку відкрили у 19920 році. На сьогодні у Білківцях є початкова школа, клуб, бібліотека, працює магазин.

У 2003 році у Білківці провели газ; у 2006 році повністю замінили старий водопровід.

 

 

Богданівка

Село Богданівка належало до Золочівського ключа маєтностей у 1598 році. Богданівка розкинулась над потоком Висушка, за 6 км на північ від Озерної. За переказами, назва походить від імені Богдана Хмельницького, який під час походу на Зборів затримався на теренах села. У селі була дерев’яна церква з 1700 року. Діти мали можливість відвідати однокласну школу, навчання в якій велося українською мовою. Діяла читальня «Просвіти». У 1910 році поляки звели у селі костел, де до війни відбувались Богослужіння. У 1945 році дерев’яна церква Непорочного зачаття Пречистої Богородиці згоріла.

Жителі села брали участь і в національно – визвольній боротьбі 1939-1956 років. Шестеро пройшло через лани ОУН та УПА, багато було засуджено за підтримку повстанського руху. На сьогодні у селі працює восьмирічна школа, клуб, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку, магазин.

У 1985 році у Богданівці споруджено пам’ятний знак полеглим воїнам у німецько-радянській війні.

 

 

Осташівці

Село Осташівці розташоване на лівому березі р. Восушка за 5 км від Озерної. Перша історична згадка про село Осташівці є з 1598 року. В 1675-1676 роках Осташівці, як і сусідня Озерна були спустошені турками. 3 цих часів очевидно на краю села стояв кам’яний хрест. Старі люди розповідають легенду, що тут поховано молоду і молодого, які їхали зі шлюбу і попали на загін бусурманів. Село в 1747 році мало дерев’яну церкву “Введення у храм Пресвятої Богородиці”. В 1910-1911 роках було відбудовано нову кам’яну церкву. Під чає війни церква була зруйнована. Тепер повністю відбудована і стала ще кращою. 4 грудня 1990 року церква були освячена. В цей день діти прийшли до першого Причастя. В даний час служить отець Микола. В 1859 році в селі була так звана тривіальна школа. В документах 1880 року згадується парафіяльна школа. В тридцятих роках до війни в школі працювало два вчителі, було чотири класи, в яких навчалось 154 учні. Парафією завідував о. Константин Гулей. В 1939-1941 роках організовувалось навчання неграмотних і малограмотних жителів села.

Великих руйнувань зазнало село в 1944 році. Тоді фронт зупинився біля села. В школі припинилось навчання, бо там розташувався німецький штаб В селі панувала німецька армія. 20 березня німці перейшли в Данилівці, село зайняла Червона Армія. Налетіло 40 літаків, вони скидали бомби, колією їхав бронепоїзд, який поливав вогнем село з кінця і кінець. Радянські війська спорудили біля села лінію укріплень. Саме тут розташовувався штаб генерала Конєва, звідси в середині липня 1944 року розпочався наступ Червоної Армії. На війну із села забрали 80 жителів, з них 22 загинуло. Біля церкви після війни було поховано 400 солдатів.  Осташівці активно включились в національно-визвольну боротьбу. В селі ще за німецької окупації діяв сильний осередок ОУН. Всього через підпілля ОУН та відділи УПА пройшло 32 вихідці з села.  На початку 1953-го кілька учнів з села, члени молодіжної сітки ОУН, в день смерті Сталіна викинули портрет останнього зі школи, за що були засуджені.

Зі здобуттям незалежності почалось відродження села. Осташівці стали центром сільської ради. В 1991 році було відкрито нових приміщень школи І-ІІ ступенів, дитячого садка та адмінбудинку, в якому сьогодні знаходяться ФАП, бібліотека та сільська рада. В селі відбудовано церкву, яка була зруйнована під час війни. 1990 року церкву Введення в храм Пресвятої Богородиці та дзвіницю було посвячено. Біля церкви посвячено місце поховання загиблих воїнів у роки Великої Вітчизняною війни. В 1991 році тут поставлено дубовий хрест і висипано могилу. В селі працює магазин, відкрито бар (підприємець Козак О. Б.). ….

Видатні люди села:

Степан Петрович Бартків – займався раціоналізаторською діяльність і за досягнуті успіхи був неодноразово нагороджений грамотами, в 1986 році занесений до Книги трудової слави Тернопільського ОПЕМ. З 1998 року начальник оперативно диспетчерської служби Тернопільского ОПЕМ.

З листопада 2000 року обіймає посаду  головного інженера ВАТ «Тернопільобленерго».

Михайло Миколайович Пінь – з 1983 по 1986 працював керівником початкової військової підготовки та вчителем української мови та літератури Виспповецької ЗОШ. З 1986 року керівник війської підготовки, а з 2006 – педагогом – організатором Озернянської ЗОШ. З вересня 2006 року помічник та заступник голови Тернопільської обласної ради, а з лютого 2007 року виконує обов’язки керівника секретаріату Тернопільської облради.

З 2002 року  - член партії «ВО Батьківщина». Під час президентських виборів 2004 року був заступником керівника зборівського районного виборчого штабу коаліції «Сила народу». Під час виборів 2006-2007 років очолював Зборівський виборчий штаб «Блок Юлії Тимошенко»

Ігор Михайлович Попович – з 1982 року працював начальником бюро постачання ВАТ «Ватра», з 1992 року директор приватного підприємства «Ірна-Агро».

Цебрів

Історія виникнення села Цебрів зв'язана з спустошливими нападами на нашу землю орд татаро-монголів. Спочатку люди селилися на горбі поблизу нинішнього села Покропивна. Але згодом вони були змушені тікати в ті місця де можна було сховатися від нападу ворогів таким місцем виявилась зарослі чагарниками низовина. Виникнення назви села не зберегла народна пам'ять. Цебрів під назвою "Цебрівщина" згадується з іншими місцевостями в 1763 році. Село Цебрів дуже старовинне. І назва ця ніби від слова цебер (посудина). Воно народилося у великому яру, засадженому очеретом, там ховалися прапрадіди від татар Звідтіля витікала і маленька річечка, яку згодом називали Цебрівкою) Село розросталося по обидва боки річки, на пагорби)

Сільський клуб збудований у 1932 році на кошти жителів селі і українських емігрантів. Приблизно і у той час було збудовано читальню «Просвіти», будинок стоїть і до нині у центрі села.

У 1932 році з’явилась трикласна школа. В 1949 році біло закінчено відбудову школи і діти пішли уже у семирічну школу. Сьогодні є двоповерхова дев’ятирічна школа , яка у 2003 році була газифікована

В селі є пам'ятник Т.Г. Шевченку, він побудований в 1993 році , за кошти жителів села. Ініціатором встановлення пам'ятника Т.Г. Шевченку був Сопель Микола Михайлович, через дорогу від пам'ятника Т.Г. Шевченку стоїть пам'ятник " Скорботна мати" загиблим воїнам у Відчизняній війні. Там поховано 99 чоловік, яких звозили з навколишніх сіл і полів. На цій території раніше стояв пам'ятник "Борцям за волю України".

У селі збудована церква Покрови Пресвятої Богородиці в 1892 році.

Видатні люди села;

Роман Іванович Пінь(1941-1988) – журналіст, краєзнавець, збирач фольклору, актор багатьох віршів.

Володимр Євстахійович Лотоцький (1944 р.н.) – скрипаль-соліст і артист симфонічного оркестру, читель художнього слова.

Євген Михайлович Семенишин(1928р.н.) – хімік, професор Львівського Політехнічного університету. Автор праці «Енерготехнологія хіміко-технологічних процесів»

Михайло Євстахійович Михайлишин (1946 р.н.) – професор математичних наук. Викладач Тернопільського національного університету ім.. І. Пулюя

Микола Васильович Щепанюк(1883-1937) – священник, настоятельГКЦ

 

 

Яцківці

Приблизна дата заснування села Яцківці 1598 рік. За переказами назва походить від польського імені Яцек.

Околиця села безлісна, горбкуватв. У західній частині території підноситься «Могила» на 417 м, та на півдні «Висока гора» на 408 м над рівнем моря. Жителі села боролись за незалежність України, через лави ОУН та УПА пройшло 23 особи.  У 1991 році збудована цекрва Св. Петра і Павла. Газифікація була проведена у 2003 році.

 

 

Сировари

Сировари згадані серед сіл Золочівського ключа маєтностей, які у 1598 році перейшли від Чаринковських у власність Марка Собєського. У 1865 року у Сироварах існувала однокласна школа з українською мовою навчання. Парафіяльна церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована 1770 році, проповідував тут о. Василь Молочко. Діяла читальня «Просвіти».

У воєнні роки через село проходив фронт. За часі панщини споруджена Біла фігура, яка була зруйнована під час війни, її відновили аж у 1993 році. У центрі села стоїть фігура Матері Божої.

На сьогодні у Сироварах діють будинок культури, бібліотека, ФАП, магазин, початкова школа. З 2003 село газифіковане.

 

 

Визначні місця села Озерна

Брама

Колись село знаходилося на території, яку займають тепер тваринницькі ферми, зерносклад, картоплесховище і далі поля на схід. Після одного з нападів кочовиків, коли село було пограбоване і зруйновано і багато його жителів знищені, життя у ньому стало занепадати. Ті, хто вижили в лісових зарослях, очеретах ставу для будівництва нової оселі вирішили вибрати більш надійне місце. Таким їм бачилась територія, де нині знаходиться центр Озерної. Вона тоді була півострівцем. Зі східної сторони її омивали води ставу, а з південної і північної її допливи. Це нове поселення назвали Заозерна. Місцевість була незахищена водою, лише з західної сторони. Тому тут мешканці спорудили ще й заплив, при розкопуванні якого утворилися земляні вали. У кінці запливу побудували велику браму, яка була єдиним місцем в'їзду в село. З північного боку брами насипали земляний вал, який був висотою біля 2 метрів і зберігся до 50-х років XX століття.

Коли село вийшло за межі брами його стали називати Велика Озерна, а згодом Озерна. Тоді про браму лише нагадувала вулиця Забрамська. В 1999 році вирішили збудувати нову браму на честь 530-річчя заснування Озерної. 21 липня 1999 року брама була освячена, на відкритті брами було багато односельців, гостей.

Церква Пресвятої Тройці

40 метрів на захід від Будинку культури, в центрі села знаходиться церква Пресвятої Тройці, побудована в 1893 році (так вказано в одному із церковних документів за 1932 рік), висота якої 35 метрів, розписана в 20-х роках. В церкві є дерев'яний престол, на якому знаходяться мощі святого священомученика Йосафата, оправлені в хрест. На церковній ділянці у 3 тис. кв. м., яка обведена металевою огорожею розмістилася дзвіниця з чотирьох аркадовими гніздами під дзвони збудована 1907 р. Три нинішні дзвони були зняті під час німецької окупації вночі мешканцями села, і за твердженням окремих парафіян, закопані неподалік дзвіниці. Проте їх не знайшли і до сьогодні.

 

Будинок культури

До 1953 р. клуб, що був під керівництвом М.Чіпака, знаходився в одному із залів колишнього «людового дому». У 1953 р. для нього виділено дещо відремонтоване приміщення бувшої «Просвіти», А дещо пізніше а саме у 1972 році став до ладу новий будинок культури, в якому знаходиться бібліотеку.

До певної міри будинок культури був джерелом культурного і духовного збагачення мешканців села.

Капличка Пресвятої Богородиці

Капличка Пресвятої Богородиці споруджена на кошти Калушки Богдана Івановича. Цей мистецький витвір присвячено дочці Наталі, котра трагічно загинула. Над спорудженням каплиці працювало багато людей. Освячення відбулося 14 жовтня 2002 року.

Пам'ятник Т. Г. Шевченку

Пам'ятник Т. Г. Шевченку був побудований у 1951 році. Він спочатку знаходився біля Озернянської школи. Але у 80-і роки у зв'язку із розширенням дороги його перенесли і поставили біля будинку культури. Вулицю, на якій стоїть зараз пам'ятник, названо на його честь.

Пам’ятний знак воїнам – землякам,які загинули в роки Другої світової війни

Місце знаходження меморіалу біля кладовища, дорога на м. Зборів ..

Після Другої світової війни, в нашому селі побудували меморіальний комплекс воїнам, котрі загинули, захищаючи наше село від німецько-фашистської навали. Комплекс побудований у вигляді стіни, з правого боку якої висічено фігуру солдата. Воїн стоїть, піднісши автомат вгору. Трохи нижче розміщені прізвища жителів Озерни, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Пам'ятник героям

Поховання воїнів ОУН-УПА

Пам’ятник знаходиться на кладовищі.

У 1995 році жителі села Озерна  збудували на цвинтарі могилу на місці поховання повстанця УПА М. Кокотко, з яким разом загинули і два його побратими по зброї, що сталося на полях від Покропивної при сутичці з більшовиками 29 березня 1945 р. Тіло повстанця Кокотко вночі привіз на цвинтар з поля бою Теодор Ульчак, а рідні похоронили.

Шкільна каплиця.

У селі Озерна у приміщені школи освятили каплицю та підприсали договір про співпрацю церкви і влади. Чин освячення каплиці Пресвятої Родини здійснив архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк за участю отця-митрата Івана Колодія, декана Зборівського, ректора Тернопільської семінарії о. Івана Римара, духівника школи о.Михайла Піняги, відповідального за шкільництво на теренах Тернопільсько-Зборівської архиєпархії о. Володимира Демчука. Святину споруджено за кошти жертводавця Богдана Калушки.

Козацька могила

В 1648 році Богдан Хмельницький з козаками, прямуючи до Львова, проходив через Озерну. Наступного року лицар козацької слави на західній околиці села готував своє військо до Зборівської битви.

Таким чином, Озерна не раз вітала в себе славного сина українського народу — гетьмана війська Запорізького Богдана Хмельницького. З тих часів на Озернянській землі залишилася могила полеглих козаків, невеликий пагорбок, який піднімався над землею при автошляху з південного боку „кривулі", де дорога на Зборів відхиляється на північний захід. Коли утворився в Озерній колгосп, пагорбок зрівняли з землею. Лише у 80-і роки могила була відновлена.

 

Костел

Римо-католицька парафія в Озерні діяла з 1636 р. існуючий зараз скромний мурований костел було освячено в 1864 році. В 1885 р. була побудовано також чималу цвинтарну каплицю.

 

 

Церква Пресвятої Євхаристії

Церква Пресвятої Євхаристії була побудова на Хуторах(Озерна) у 1996-1997 . Першим настоятелем храму був о. Іван Колодій, служив він тут до 2011 року. Пізніше до служби став новий священик о. Михайло Гуменний. Розпис розпочався у 2013 році. Також тут є мурована дзвіниця. Біля церкви є цвинтар.

Пам’ятний знак театральному режисеру Януарію Бортнику

Меморіальна плита з трьох частин і підставка на квіти, знаходиться на стіні будинку культури . Встановлено меморіальну таблицю (1997 р).

 

Місця вічного спочинку

В Озерні є декілька цвинтарів, земля яких протягом багатьох років приймала на вічний спокій своїх мешканців.

Перший цвинтар знаходився між колгоспний зерноскладом і забудовами при автошляху, про це свідчать надгробні плити, які були знайдені при проведенні земляних робіт.

Другий цвинтар розміщався на земляному валі біля церкви, підтвердженням є те, що при спорудженні при церковної будівлі було викопано людські черепи.

Третій цвинтар, про який добре знали старожили 50-х років, містився при колишній старій церкві.

Четвертий цвинтар, що тепер знаходиться на західній околиці села, при автошляху, бере свій початок з 1836 р, про це свідчать надмогильні написи.  У 1975 р розміри цвинтаря було розширено у західному напрямку.

П’яте місце поховань – цвинтар жертв епідемії холери. Він заріс бур’янами, проте серед бур’янів видніються чіткі пагорбки могил. Цвинтар знаходиться з південної сторони дороги, що з’єднує вулиці Довгу та Зарудку.

Шостий цвинтар знаходиться у полі від існуючого сьогодні озернянського цвинтаря за 250 метрів. Тут хоронили євреїв. А ще тут є могила жертв ліквідації у 1943 році єврейського табору.

І останній цвинтар – «Хрести», що знаходиться близько 300 м від сьогоднішнього приміщення озернянської лікарні. Тут є 70 могил(7 рядів по 10 могил). Під час Другої світової війни два батальйони чеського корпусу, 28 полку австрійської армії, в якому служили тільки чехи, перейшли 3-го квітня 1915 року на перевалі Дукля в Карпатах разом зі своїми офіцерами на сторону Росії під звуки своєї полкової капели. З чеських військовополонених були створені спеціальні військові частини, які воювали у складі російської армії проти німців. Ті, що загинули в боях, похоронені, як свідчить напис на пам’ятнику, що знаходиться на одній із могил, на цвинтарі «Хрести».

 

 

 

Видатні люди Озерної

Євген Дудар.

Євген Михайлович Дудар народився в селі Озерна, зараз Зборівського району, Тернопільської області. В 1956—57 рр. працював завклубом у рідному селі. Залишив завідування клубом у зв'язку з виїздом на навчання. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Зараз мешкає в Києві.

Дудар є автором понад 20 книг, а також численних публікацій у пресі. Його твори було перекладено багатьма мовами світу. Він є також і професійним артистом-виконавцем власних творів, у його творчому доробку — понад десять тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей.

Євген Михайлович має звання заслуженого діяча мистецтв України (1993 р.). Також він є лауреатом багатьох премій: Літературна премія ім. Остапа Вишні (1993 р.), Літературна премія ім. Микити Годованця(1997 р.), Міжнародна премія ім. Пилипа Орлика (1995 р.),Премія ім. Петра Сагайдачного (2000 р.), Премія імені І. Кошелівця. У 1990 році був нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка Спілки визволення України (Австралія), за боротьбу проти тоталітарних режимів

Януа́рій Дем'я́нович Бо́ртник.

Януарій Бортник народився 3 травня 1897 року на хуторі Під Лісом біля села Озерна, нині — Зборівського району, у селянській родині. В юності виїхав з батьками до Тернополя. Вчився в Українській гімназії. Захоплювався музикою, не обминав жодної вистави мандрівного Львівського театру товариства «Руська

Бесіда», захоплювався грою артистів Катерини Рубчакової, В. Юрчака, Софії та Йосипа Стадників.

Перша світова війна обірвала навчання Бортника, і гімназію він закінчив дещо пізніше. З дозволу воєнних властей Лесь Курбас організував «Тернопільські театральні вечори», куди вступив і Бортник. Він уперто працював над поліпшенням своєї дикції і добився успіхів: співав у хорі, брав участь у масових сценах і балеті.

Він багато працював над собою, провадив практичні лекції для студійців і сформувався як досвідчений режисер. Коли ж виникло питання про відкриття українського Театру музичної комедії, то зупинилися тільки на кандидатурі Бортника як головного режисера, і він успішно впорався з цим завданням.

У 1934 — 1936 рр. Бортник — режисер Дніпропетровського театру ім. Т. Шевченка, а завершив свою працю в Харківському театрі революції. Бортник став жертвою безпідставних звинувачень. 16 січня 1938 року його розстріляли в Києві.